Наталія ПІДДУБНА,

керівник громадської приймальні Чернігівського

громадського комітету захисту прав людини

Гарантії прав на землю мають безпосередньо конституційну основу. Так, стаття 3 Конституції України проголошує, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямовують діяльність держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. В основному Законі (Конституції України) закріплено положення, згідно з яким держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання (стаття 13). Особливе значення має стаття 14 Конституції України, яка передбачає, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. При цьому право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Зазначені положення Конституції України безпосередньо втілені у земельному законодавстві.

Земельний кодекс України сформулював загальне правило виникнення прав на землю, відповідно до якого громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів державної виконавчої влади або місцевого самоврядування у межах їх повноважень. Повноваження зазначених органів щодо надання земельних ділянок у власність чи користування передбачені у главах 2 і 3 Земельного кодексу України, Законами України «Про місцеве самоврядування», «Про місцеві державні адміністрації».

Відповідно до п. 7 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України що-до розмежування земель державної та комунальної власності»  від 06.09.2012 року з 01.01.2013 року землі державної та комунальної власності вважаються  розмежованими.

Чинним Земельним кодексом України (стаття 125) чітко визначено, що право власності чи право постійного користування на земельну ділянку ви-никає після отримання власником або користувачем земельної ділянки документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, його державної реєстрації. Право оренди земельної ділянки виникає після укладання договору оренди та його державної реєстрації. Тобто, ця стаття Земельного кодексу України встановлює нерозривний зв’язок між виникненням права власності і права постійного користування на земельну ділянку й обов’язковим одержанням її власником чи користувачем документа, що посвідчує право власності чи постійного користування земельною ділянкою і його державної реєстрації. Також, необхідною умовою допуску землекористувача чи землевласника до використання земельної ділянки є встановлення її меж у натурі (на місцевості). Варто мати на увазі, що відмовлення чи ухиляння фактичного землекористувача від встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), яка ним використовується, одержання документа, що посвідчує право на неї, або від його державної реєстрації, є правопорушенням, передбаченим статтею 211 Земельного кодексу України (відповідальність за порушення земельного законодавства). Наявність такого порушення є підставою для притягнення винної особи до відповідного виду відповідальності відповідно до норм Кодексу про адміністративні правопорушення та інших актів законодавства України.

Також слід зазначити, що чинним Земельним кодексом України чітко визначено, що до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об’єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії (стаття 18 Кодексу).

Відповідно до статті 19 Земельного кодексу України усі землі в межах України за основними цільовим призначенням поділяються на дев’ять самостійних категорій:

а) землі сільськогосподарського призначення;

б) землі житлової та громадської забудови;

в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

г) землі оздоровчого призначення;

ґ) землі рекреаційного призначення;

д) землі історико-культурного призначення;

е) землі лісогосподарського призначення;

є) землі водного фонду;

ж) землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Поділ земель на самостійні категорії, що здійснюється за основним цільовим призначенням, представляє собою певну класифікацію. В середині кожної категорії можлива подальша класифікація на види і підвиди в залежності від певних підстав, критеріїв. Наприклад, у складі земель транспорту виділяються землі залізничного, морського, річкового, авіаційного та інше.

Класифікація земель і відмінності в правовому режимі окремих категорій відображають їх положення як об’єктів державного управління, права власності і права землекористування. Отже, землі за основним цільовим при-значенням поділяються на категорії, тобто до тієї чи іншої категорії перерахованих у статті 19 Земельного кодексу України категорій земель, земельні ділянки відносяться в залежності від того, для якого цільового призначення вони надані і використовуються.

Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (ви-куп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об’єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Отже, кожна земельна ділянка, незалежно від форми власності чи використання, має конкретне цільове призначення. Цільове призначення земельної ділянки окреслюється встановленими законодавством та конкретизовані відповідними органами влади допустимими межами використання земельної ділянки громадянами та юридичними особами.

Також, цільове призначення земельних ділянок, які надані громадянам та юридичним особам у власність чи постійне користування, зазначається в державних актах на право власності на земельну ділянку (з 01.01.2013 року – свідоцтва про право власності на нерухоме майно) та на право постійного користування земельною ділянкою.

Цільове призначення земельної ділянки, яка надана в оренду, визначається в договорі оренди. Згідно зі статтею 15 Закону України «Про оренду землі» від 02 жовтня 2003 року, до істотних умов договору оренди земельної ділянки, які обов’язково обумовлюються в договорі, належить: умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду”.

Множинність цілей використання земельних ділянок, що входять до кожної з категорій земель, обумовила необхідність встановлення видів цільового призначення по кожній категорії земель на рівні правового акту. У зв’язку з цим 24 квітня 1998 року Держкомзем України затвердив Український класифікатор цільового використання землі (далі – Класифікатор). Він містить перелік видів цільового призначення земельних ділянок, що нале-жать до кожної з категорій земель.

Український класифікатор цільового використання землі (УКЦВЗ) вказує категорії земель з подальшою класифікацією на види і підвиди в залежності від певних підстав критеріїв, тобто конкретного цільового призначення. Так, скажімо, землі сільськогосподарського призначення можуть бути класифіковані на землі для ведення особистого селянського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, ведення селянського (фермерського господарства і таке інше).

В межах території населених пунктів де найважливіше значення складає категорія земель житлової та громадської забудови розташовують-ся різні за своїм призначенням земельні ділянки. Одні слугують місцем проживання, інші для виробничої діяльності, для комунально-побутових потреб, тощо. Склад земель житлової та громадської забудови неоднорідний, так як відповідні земельні ділянки зазначеної категорії мають неоднакове цільове призначення.

Диференціація земель у відповідності з їх призначенням здійснюється в плані земельно-господарського устрою населеного пункту, де виділяються, зокрема, землі житлової та громадської забудови, землі об’єктів комунального господарства та інші.

Слід зазначити, що використання землі в Україні можливе лише при збереженні її цільового призначення. Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель тягне за собою настання певних правових наслідків:

а) визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам;

б) визнання недійсними угод щодо земельних ділянок;

в) відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною;

г) притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель.

Крім того, чинним законодавством чітко визначено, що використання землі в Україні є платним, плата за землю справляється у вигляді земельного податку чи орендної плати (стаття 2 Закон України „Про плату за землю”), в залежності від виду діяльності, пов’язаного з використанням земельної ділянки залежить і розмір плати за використання земельної ділянки.